Історія вічності.

          Кур’ята Віра Георгіївна  народилася 02 грудня 1925 року  в Житомирі в багатодітній сім’ї   військового  Бахмутова Георгія Юхимовича. В сім’ї налічувалось  п’ятеро дітей,  а Віра була другою дитиною. Нелегкий шлях  дитинства випав на її долю.  Ось 1941 рік, полум’я війни  вже  вирувало декілька днів. Ворожі війська  захоплювали міста і села  . Тисячі людей гинули . Народ повстав  на захист своєї Вітчизни. Несподівано  ворог  підходив  до Житомира, гуркіт  і постріли  збентежили кожного , як і кожного українця. Усьому місту довелося йти далеко в  ліси. Тодішня семикласниця, учениця  школи  села Новий  Завод  Віра,  стала  на захист своєї Батьківщини в  третє партизанське з’єднання  –  Маликова під командуванням Славіка в лісах  Явна, Баранівського  району  на Житомирщині. А  батька  дівчинки Георгія  Юхимовича  Бахмута  забрали  на захист Батьківщини відразу з роботи, він залишив  багатодітну сім’ю з дружиною, так і не повернувшись  додому . Народившись в сім”ї військового , Віра постійно  з  своєю родиною переїжджала з місця на місце по призначенню служби батька. Після вторгнення німецького війська,  зимою 1941 року,  сім”я Віри була вигнана на сніг, але завдяки  оточенню своїх людей їх розмістили в приміщенні лісництва села Новий Завод. З болем  в серці  містяни покидали Житомир.  Цілими  родинами  жінки з дітьми  ховалися в лісах , а чоловіки збиралися в партизанські загони і боролися  із загарбниками. Мов  павутиння в  лісах  Явни   розкидались   сирі і темні землянки  в партизанських загонах , що і не давало можливості  ворогу захопити  Житомир. Однак двічі   німецьке військо  вторгалося в місто та постійно отримувало поразку  завдяки  героїзму наших побратимів. Маючи  шкільні технічні навики,  її брат Олександр 1923 року народження  конструював  радіоприймач, де вони разом прослуховували  передачі Кремля  та доносили до місцевих . Саме це і послужило їм стати їх   зв’язковими , а  брату  згодом  вступити в партизанський загін радистом.

     

     Жорстоке поводження  загарбників з тутешніми вбитими земляками та військовими , не надання доступу до  вбитих, поранених , які сутками  стікали кров”ю, породжували ненависть  до себе в місцевих жителів. Саме це породжувало мужність  і безстрашність до знищення ворога на  рідній українській  землі. Партизанські загони  боролися з фашизмом , доповнюючи  військову техніку  вогнем  люті і ненависті  до загарбників, завдаючи їм ударів, що знищувало їх присутність на житомирщині. Сотні ранених та закривавлених отримували від  Віри  першу медичну допомогу. Саме це дало їй можливість  почути себе потрібною на війні із ворогом.  Біль, стогін  цілодобово в лісах  не зламали маленьку дівчинку. Вона віддавала себе повністю  в справі  медичної допомоги.  Не гаючи вільного часу, вона  доносила в партизанській загони  вкрай важливі інформації. І чим далі була війна, тим більше люди усвідомлювали велич народного подвигу, а ще більше  - ціну перемоги. 

       

        В 1944 році  Віра Георгіївна була назначена  начальником  відділення зв’язку  в селі  Новий Завід  та стала на весільний рушник  і поєднала свою долю з  Альфредом  Івановичем 1925 року народження , з яким народила і виростила четверо дітей. Постійна робота , господарка, виховання дітей- так і проживала Віра. В 2004 році вона стала вдовою, а в 205 році переїхала до дочки Аліни Олійник  в  західний регіон України на Прикарпаття  в село Княжолука . Тут вона живе і милується  життям, просить в Бога здоров’я. Бо старість, інвалідність  та  недуга не дають  можливості пересуватися, відвідувати храм Божий.  Попри все радіє своїм дітям,  восьмим онукам та восьмим правнукам.   

      Адже  війна – гори і сльози. Мільйони  людей  перейшли через це пекло, через випробовування і муки  важкої війни. Десятки років промайнуло  з  часу закінчення війни , а пані Віра   залишилась по сьогодні  і пам’ятає цей жах , та  сторінки  минулого  ніколи не витерти з пам’яті. І сьогодні Віра Георгіївна  вірить,  що сьогоднішнє покоління не  забуде  тих, хто подарував  усе, хто  ціною свого життя  подарував  час сьогодення. А нагородні листи, подяки, значки і медалі  для неї, як спогади минулого.

 Іван Проців.