З днем народження Любов Степанівну Шолом - касира Княжолуцької сільської ради.

     

                

        Шановна колего  Любов Степанівна Шолом, з днем народження,  Бажаєм , щоб з кожним роком  все більше набиралася  сил для великих трудових звершень. Щоб творчі ідеї лилися рікою і втілювалися в реальному житті. Нехай удача справджує тебе в будь-яких починаннях, а гроші ніколи не будуть для тебе труднощами. Поваги і розуміння тобі  як на роботі так і у сімейному вогнищі.

Хочемо всім колективом побажати,

Щастя й радості у хаті,

Міх здоров'я , кошик грошей,

Щастя від людей хороших.

Від дітей і чоловіка - втіху,

Добру вдачу, жменьку сміху,

До життя наснагу мати,

З добрим настроє вставати.

На роботу поспішати,

Вчасно звіти поздавати,

Для держави послужити,

Щоб всім краще в світі жити!!!

З повагою  колектив працівників Княжолуцької сільської ради, керівники установ та організацій села.

З днем народження Оксану Богданівну Кальмук - діловода Княжолуцької сільської ради.

                     Ти надаєш  нашому колективу ґрунтовності, строгості й надійності . На тебе завжди можна покладатися в самому скрутному   питанні. Завдяки тобі, ми з упевненістю  можемо дивитися в майбутнє. Ти – хороший працівник і прекрасна людина.. З днем народження тебе, щастя, кар’єрного  росту  і успіху  у  всьому, що тільки ти не побажаєш.

Для тебе посмішка, вітання,

Яскравих квітів ніжна розмаїть,

Найкращі, найщиріші побажання,

Що йдуть від серця нашого прийміть.

Ми хочемо радості і щастя побажати,

І неба чистого, як волошковий цвіт,

В житті ніколи прикрощів не знати,

Здоров’я зичимо міцного на сто літ!

З днем народження!.

  з повагою колектив працівників Княжолуцької сільської ради, керівники установ та організацій села.

День Захисника України та 75-ої річниці утворення Української Повстанської Армії

         14 жовтня  2017 року в селі Княжолука , що на Прикарпатті   після Богослужіння в храмі Святої Мучениці Параскеви – П’ятниці Української Православної Церкви Київського Патріархату  отець Олег Фесняк спільно з прихожанами  вийшли з корогвами  до могили  Січових стрільців та  пам’ятного знаку  Небесної сотні  для відправлення Панахиди  , відзначення  Дня Захисника України та 75-ої річниці утворення Української Повстанської Армії.

          Після відправлення Панахиди отець Олег наголосив , що сьогодні  дуже важливий день в українського народу. День Захисника України  - свято,  що відзначається в Україні 14 жовтня у день  Святої Покрови Пресвятої Богородиці ,водночас з Днем Українського козацтва.

         Українська Повстанська Армія  – це  військово - політичне  формування, що діяло в Україні протягом 1942-01953 років. Саме в жовтні 1942 року  в результаті об’єднання  окремих відділів  Української  національної самооборони, січових військових формувань ОУН була створена УПА.

           В давнину на Покрову  запорізькі козаки  вирушали на зимівлю по своїх домівках.  На  Січі залишалась тільки стала  залога із січовиків, які крім зброї нічого не мали. В ті часи основним календарем, були церковні свята – то і є козацьке свято на Покрову.

           Українська Повстанська Армія , яка постала в час другої світової війни  на Заході України проти гітлерівської  і більшовицької  окупації  українських земель, обрала свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку  святої Богородиці.

           Свято Покрова – свято не тільки  народне  і  релігійне, а й національне.

           Сьогодні всі  віруючі православної та греко-католицької церкви  відзначають  одне  із багатомільйонних  церковних свят року – Покрову Присвятої  Богородиці.

           Отець Олег згадав  тих , хто загинув   на Майдані,  Криму, в східному регіоні Донецької та Луганської областей, всіх   тих, хто і надалі  продовжує  охороняти  незалежність  території українських земель від російського агресора.

Іван Проців.

На засланні.

      На дворі   січень місяць 1950 року. За вікном  холодно, морозно, а вдома тепло і затишно. Закінчуються Різдвяні свята, а  на душі важко і моторошно. Згадує   Анна Тимофіївна Проців  (Дарвай)   1937 року народження  , жителька і уродженка села Княжолука, Долинського району, Івано-Франківської області. Раптом від  страшного стукоту у двері  і вікна  нашої хати,  вся сім’я оніміла: мама – Дарвай Анна Михайлівна – 1911 р.н.;

сестра – Дарвай  (Гайнюк)  Олена (Уляна)  Тимофіївна- 1937 р.н.;

Брат – Дарвай Степан Тимофійович – 1946 р.н.;

Брат – Дарвай Павло Тимофійович – 1949 р.н. .

     Відкриваючи двері ,  ми побачили в дверях  Миколу  Шкурлея  та працівників  НКВД. Вони сказали мамі:   майно й будинок конфісковано , а ти з дітьми збирайся і бери все необхідне для виселення. Плач  та  сльози мами і крик дітей  не змогли врятувати  нашу родину. Знаючи, що нас чекає ми були  у великому страху. Хочеться жити. Хто не міг  йти .  вони  тягли  за собою, як їм не було важко. Нас затягли  в сільський клуб. Кожен тут із присутніх хотів жити,  ніхто не хотів помирати. Ноги чомусь мене не  слухалися, ледве сама рухалась, здавалось мені , що роблю чотири кроки вперед і чотири кроки назад. Мені було дуже жаль  залишати  свою хату і рідне село. Всього  на пункт збору  зігнали  двадцять дві родини з  нашого села..

       Незабаром  нас погрузили кого на підводи, кого на санки  і повезли  до тодішнього Вигодського  району, тепер селище Вигода.  Тут нас знову поселили  до клубу , куди звозили  людей   з інших селів.

     Невдовзі  до нас привели батька – Дарвая Тимофія Тимофійовича – 1903 року народження. В час коли нас висиляли з нашої хати батько знаходився на роботі в тодішньому  Вигодському  ліспромгоспі, працював у другу зміну. Але до дому , йому більше  так і не пощастило  повернутися.

     Зігнавши  нас мов стадо  в клуб  на протязі двох неділь , нас перевезли до Брошнева. Тут  знову звозили родини  з навколишніх сіл і міст , формуючи  на подальшу відправку .

   З часом нас погрузили в товарні вагони де була підлога  й стелажі. Їхали ми дуже довго. Наші вагони  постійно переставляли    до інших поїздів  по різних станціях. В дорозі були майже два місяці.  Голод, холод, хвороба і смерть  нас не покидали.

    Померлих викидували по дорозі прямо на сніг.

    В травні місяці  нас  ви грузили на кінцевій станції  у Краснодарському краї, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич.

   Ми тут були не першими. Кругом  сосновий ліс і сім дерев’яних бараків.  Посиляли   по дві три сім’ї в дві кімнати. Життя  було надто важким.  Люди тут  були з різних куточків України. Всього  тут  були дві родини росіян, десять родин українців і двадцять родин литовців. Всі вони були мов рідні. Ділилися кусочком хліба і допомагали один одному. Хліб був дуже низької якості, але й того не ставало. Кому вдалося привезти з собою пару кілограм зерна – жита, мололи на кам’яних жорнах і готовили кашу.  Чай був без цукру. Часто споживали  брикети кісілю  з хлібом.

  Батько видобував живицю , а я допомагала з мамою батькові збирати її. Менші сестра і брат сиділи вдома  бавили молодшого. Життя було нестерпним. Зарплата мізерна. Відсутність продуктів і важка праця виснажувала людей. Люди почали хворіти.

 І так тягнулося до 1953 року, до часу , коли  помер Сталін.   Не обійшла недуга  і наше поселення. Почав хворіти батько.

Цього ж року батькові дають добро на повернення в Україну без сім’ї. Та батько сім’ю не залишає.

В 1955 році народилась  сестра  Марія.

18.06.1956 року  батько помирає , лікарі діагностують  йому рак легенів. Залишилась  мама і п’ятеро дітей.

      Після смерті батька  родина з м.Болехова, м. Тернополя допомогли  нам повернутися  на Україну. Однак нам забороняли повертатися в рідне село і до рідної хати.

Пройшовши  шлях тернистої дороги,  я зрозуміла, що люди не  є злими і добрими, вони є тільки щасливі і не щасливі

      Прибувши  до рідної хати нас не реєстрували протягом року, а мама ходила відмічатися до району. Наша сім’я знаходилась під контролем.

      Хочеться вірити, що і досі на батьковій  могилі  росте червона калина, а пташки прилітають  і щебечуть йому про   свою родину . рідну Батьківщину , про неньку Україну.                            

        

1945 рік.   Дарвай  Тимофій Тимофійович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні. Берлін.    

1945 рік.  З  права -  Дарвай Тимофій Тимофійович ,  з  ліва  - Лютан Йосиф Гнатович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні в Берліні.

1955  рік. Друга з права Анна Дарвай  з подружками  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

20  червня  1956 року.  Втрата найдорожчої людини а родині Дарвай батька  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

20  червня  1956 року.  Втрата найдорожчої людини в родині Дарвай батька  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

1955 рік. З заді перша Анна з подружками   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

1952 рік.    Анна  Дарвай   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич на  річці Пойма.

06 жовтня   1953 року.  Родина Дарвай. Перша з переді з права – мати, другий – син Павло,  третій – син  Степан,  четвертій – батько,з заді з права – дочка Анна, друга – дочка Олена.   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич.

Зі слів Анни  Проців (Дарвай)

Іван  Проців

Реабілітовані історією

       Сьогодні той час,  коли ми  можемо   дізнатися   з архівних  документів , які засвідчують  факти історичних та документально - публіцистичних   даних    про колишніх в’язнів жителів  нашого села Княжолука,  Долинського району, Івано-Франківської області, які в роки тоталітарного режиму  зазнали безпідставних покарань . Серед них :

Попович Іван  Олексійович  1930 р.н. с.Княжолука,  Долинського району, українець,освіта початкова,  проживав нелегально. Заарештований 25.04.1945 року. Звинувачення – член молодіжної ОУН. Вояк УПА.   (боївка СБ), інформатор УПА. Під час слідства захворів на сипний тиф. Перебував у Болехівській районній  лікарні 14.09.1945 р. Справу припинено у зв’язку з інвалідністю (3453 П)  (32 ст.. 350)

(Підтвердження  : 179   Біографічні довідки про репресованих   ПРИ)

Із запису трудової книжки:  Попович Іван Олексійович 1928 р.н. прийнятий в Долинську районну лікарню помічником бухгалтера 26.09.1943 року.

Попопович Іван Олексійович  разом з дружиною  Анастасією                               народили і виховали  п’ятеро дітей : син  Василь – 1955 р.н.,  син  Богдан – 1956 р.н., дочка Оксана – 19 61  р.н., дочка Ольга – 1966 р.н. дочка ,  Марія – 1978   р.н.

Помер Попович І.О. – 11.11.2012   року .

\

Гайнюк Кирило Васильович 1903 р.н. с. Княжолука , Долинського району ,українець, освіта початкова. Проживав в с. Княжолука ,  селянин. Заарештований 10.10.1947 року. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований  21.02.1992 року.  (7958 П)  (-  6  ст.. 522).

(  Підтвердження  : ГАВ Долинський район  92)   

Гайнюк Кирило Васильович разом з дружиною   Фавронією  - 1900 р.н.                     народили четверо дітей . Померла дружина  на засланні : дочка  (Проців) Явдокія – 1928 р.н. , яка проживає по даний час,  син Богдан – 1931 р.н.,був на засланні ,  помер в 2015 році, дочка  Олена – 1933    р.н., померла на засланні,  дочка Анастасія – 1932   р.н. , була на засланні, померла в республіці Коми РФ.

Вивезли  сім'ю  Кирила Гайнюка   в  1950 році в Красноярський край , Нижньо – Інгарський  район, пос. Тімсет.

        В 1956 році  син Богдан одружився  з Євгенією Семенівною Петриця ,  яка  з 1946 року також перебувала на засланні з своєю  родиною . Родом вона з села   Чучмани, Буського району, Львівської області. В  1957 році в них народилася дочка Ярослава, а в 1959 році народився син Володимир.  В 1960 році  син Богдан з дружиною та дітьми  повернулися в село Княжолука.  Сім’я Гайнюків була під контролем  і  в прописці відмовляли. Відправляли в інші області для проживання тільки  не  по місцю народження . Ця  формальність  тягнулася майже рік. В 1961 році  родину було зареєстровано в селі Княжолука.

1956 рік. Євгенія  Семенівна (Петриця ) Гайнюк  дружина Богдана Гайнюка  на  засланні з своєю  мамою  преша з ліва - Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет. Євгенія з 1946 року також перебувала на засланні з своєю  родиною . Родом вона з села   Чучмани, Буського району, Львівської області. 

1951  рік. Гайнюк Богдан Кирилович на засланні  в Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет. 

1952 рік  Дочка Гайнюка   Кирила   Явдокія 1928 р.н. з з своїм чоловіком Іваном Назаровичем Проців 1928 р.н.  ( машиніст  вузькоколійного  паровоза Вигодського ліспромгоспу) з  дочкою Ярославою 1949 р.н. та сином  Богданом 1951 р.н.

Гайнюк Кирило Васильович 1903 р.н. с. Княжолука , Долинського району Івано-Франківської області  після повернення   з місць позбавлення волі .

Перша з ліва дочка Анастасія , по середині Керило Гайнюк, з права брат Хіпольо з сином Іваном, з заді  Стефан Михайлович  Василишин.             

1957  рік.  Дружина Богдана  Євгенія  з ліва та братом Маряном   на засланні  в Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет.

1959 рік Гайнюк Богдан Кирилович з дружиною Євгенією на засланні  в Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет.

22 травня  1951 року.  Гайнюк Кирило Васильович 1903 р.н. в місцях  позбавлення волі.

            Заарештований 10.10.1947 року. Звинувачення – збирав гроші для УПА. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області  12.11.1947 року засуджений на 10 років позбавлення волі  та три роки пораження в правах із конфіскацією майна.

1959 рік перший з права Гайнюк Богдан Кирилович з  українцями     на засланні  - Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет.

1958 рік. Гайнюк Богдан Кирилович    з братом дружини Мар'яном  на засланні  - Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет.

1956 рік. Весілля Гайнюка Богдана та Євгенії Петриця  на засланні - Красноярський край , Нижньо – Інгарський  раон, пос. Тімсет.

Гайнюк Василь Йосипович  1921 р.н.  с. Княжолука,  Долинського району, українець, освіта початкова.                                                                                              Проживав в с. Княжолука селянин. Заарештований 17.01.1945 року. Звинувачення – член ОУН, придбав пістолет який хотів передати  для УПА.

 Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області  29.06.1945 року. Засуджений на 10 років позбавлення волі  та п’ять  років  пораження в правах із конфіскацією майна. Реабілітований  02.06.1992 року.  (9048  П)  (12   ст.. 585).

(Підтвердження  : 175       Біографічні довідки про репресованих )

Гайнюк В.Й. проживав з дружиною  Марією (Марією Гарасимюк)   1926   р.н.

Марії Гарасимюк:

Заглянемо  на нашу Україну,

По бойових пройдемося шляхах.

Поклянемося на святу руїну,

Заховану в похилених хрестах.

(Норильськ 1954 р. )

(1997 р. Петро Підлетейчук).

               Всі вони захищали українські землі та  українське населення  протягом чотирьох років з відділами польського підпілля,     НКВД, німецького вермахту та  польської регулярної армії.

              Члени УПА  були дисципліновані  та з чіткою командною вертикаллю. Вони  йшли в армію за наказом трагічної долі, а не за  політичним  наказом  зверху. Плата за їхню  боротьбу була надто страшною.

             Понад п’ятсот чоловік  закатовано та засуджено на смерть. Понад тисячу п’ятсот чоловік  загинуло в боях. Частину з них пере поховано,    а  більшість  з них немає і по даний час могили.

            Завдяки   Українській ї Повстанській  Армії  не вдалося чужинцям  виселити українців з етнічних земель, а також  їхніми силами  було стримано  ще більшу трагедію українців, тобто ще більше знущання.

Іван Проців

Родинна гілка

Мій  край,   неначе  рай

З роси  й води  тут розростаються сади.

У давнину хати біленькі виростали,

Солом’яні  дахи їх прикрашали.

На  стриху  айсти гнізда будували,

А  прадіди й діди ,

Поля хлібами засівали

І спин своїх не розгинали.

Такі важкі часи бували .

Родинні  гілки  виростали.

Століття  вже пройшли ,

Історію   минулого

В архіви занесли.

І  щоб потомки виростали

В майбутнє поколінню передали.

Та час так все змінив,

І край родинний,

Вже по новому  зажив.

Та все,  що нині є,

Ми в праці збудували,

А друзів завжди на порозі

Із  хлібом й сіллю зустрічали,

Добро і щирість дарували,

Бо це нам предки передали.

Любов до нашої землі

З предвічна прив’язали .

Родинну гілку  по життю

До вічно шанували.

Жовтень  2017р. Вірш присвячений  дідусеві Кирилу Гайнюку.

Автор - онук Іван Проців.

Не здався

                     Проців Ілля Ількович  - 1901 року народження  разом з дружиною Проців Анною Іванівною – 1903 року народження  та  своїми дітьми проживали в селі Княжолука , Долинського району, Івано-Франнківської області   в своєму господарстві.   Ілля  працював  на роботі , мав господарку в якій поралися старші діти, а дружина  здійснювала догляд за маленькою  дитиною та доглядала старшеньких. Сім’я  хоч була  багата на діти, але жила щасливо.

               Ілля та Анна Проців народили і виховали дев’ятеро  дітей:

Син  – Проців Іван Ількович                 – 1924 р.н.

Дочка – Проців Анастасія Ільківна      – 1926 р.н.

Син – Проців  Микола Ількович           – 1929 р.н.

Дочка – Проців Ярослава Ільківна       – 1930 р.н.

Син – Проців Михайло Ількович          – 1933 р.н.

Син – Проців  Степан  Ількович           – 1935 р.н.

Син – Проців   Богдан Ількович            – 1937 р.н.

Дочка – Проців  Явдокія Ільківна        – 1940  р.н.

Дочка  – Проців  Ірина  Ільківна          – 1944   р.н.

            Неспокій в країні  1944 року не  минув й оселю родини Проціва.  Сина Івана призвали  на війну.  Сформований загін  з наших побратимів  наблизився до Чорного лісу, та раптом  стрільби  по  формуванню   змусили  бійців розбігатись. Вибір у кожного свій.  Іван  подався лісом  в Українську Повстанську Армію. Та вибір Івана був з не легких, а родину охопило лихо.

           На дворі осінь. Повільно кружляють  в повітрі жовто-блакитні листочки. Смереки  сумовито риплять, не  зазнали довгого передзимового сну. На трухлявих пнях скупчувалися опеньки і кожен з них  так і просилися в кошик. Трави пожовтіли і припали до землі, а високо  в небі проводять прощальний танець  журавлі, готуючись відлітати у вирій сумно  курличуть,  нагадуючи , що прийшла осінь. Сумно навів вітер і попереджав про неспокій.

         В селі облава. В  хату родини Проців  увірвались члени НКВД.  Допити всіх хатніх про Івана та батька . Нічого не дізнавшись вони штовхали дружину Ілька та дітей, погрожували  розправитись. Зі злістю вони покидали  родину та обіцяли вернутись.  На Івана  донесли до НКВД. На родину постійно наїзджали  НКВД. Не добившись в родини місця знаходження  сина Івана та батька  вони забирають з родини маму з дитиною. І знову здійснюють облаву  на родину, штовхають, б’ють  сина Миколу, щоб признався де батько. Та не добившись  у Миколи де батько , вони покинули родину. Микола рахуючи, що НКВД  покинули їх оселю сказав  батькові , щоб він виходив, а в той час вони повернулись на зад.

         НКВД  обступили  стодолу  і сказали Ільку здатися, та він цього не зробив. Тоді вони    стодолу  обложили соломою . Знову дали наказ Ільку здатися  і  раптом пролунали постріли, кров заливала тіло Ілька, а він схиляючись до землі з щирістю і врою дивився в очі ворогам і вірив: усіх не переб’єте, час розплати прийде і Україна буде.

         Крик і плач дітей не зупиняв НКВД вони по звірячому  запалили солому і  миттю  гаряче полум’я охопило тіло Ілька. Оскаженілі пси  від твердої впевненості українця жадали  ще більшої помсти та з люттю штовхали та били присутніх,  які здатні були  скакати в огонь  до побратима.

       Понівече тіло Ілька  похоронили на кладовищі в селі Княжолука його дітьми, близькими та  рідними. Дружину  Анну на похорони  Ілька не пустили. Її  утримували  у штабі  Вигодського НКВД з  шестимісячною донькою  Іриною.

       Повернення Анни до дітей перетворилося в пекло. НКВД як вовчі стада  вели страшний контроль  за родиною.

       Сина Михайла забрали в армію.

      1947 рік. На дворі знову осінь. Буяння  різноколірних фарб  змінювалося своєю прозорістю та сірістю. Лише ясне  синє  небо  не втрачало своєї яскравості. Дув сильний вітер і роздягав дерева. Мешканці села  поспішали сховатися в своїх оселях. Пташиний крик  нагадував про відліт птахів у теплі краї  та відчуття приходу зими.  Та крик і плач  душі матері,  не покидав її.

     На дворі ніч. В родину Проців знову завітали НКВД.  Один із них  з жорстокістю  наказав : будинок і  майно конфісковано, а ви  всі  одівайтеся і на вихід.

  Нас було доставлено  на збір пункт   місто Долину , де формувались на вивезення. Нас погрузили в товарні вагони. Тут спали всі на підлозі і управлялися на відро. Їхали  цілий місяць. Хтось мав з собою їжу, а хтось і не мав.  Замість води на станціях кидали  снігу у вагони. Холод і голод. Люди стали помирати, їхні тіла  кидали прямо на вулиці на сніг. Везли немов худобу. Це не можливо забути . У вагоні були дві буржуйки , але вони не могли зігріти людей в товарному вагоні. Згрузили  нас в  місті Караганда. Люди падали і не могли стояти,  їхні ноги не володіли.

     Після нас всіх розділили  по колгоспах   для освоєння цілини. Родину Проців направили двісті п’ятдесят кілометрів від Караганди.  Умови проживання жахливі. Виживали як могли. Весною впрягали  бичків, корів  по три пари в один плуг орали і сіяли чорний ячмінь. Після збору урожаю  на кожного виділяли по 200 гр.  ячменю. Щоб можна було споживати цей ячмінь , син Микола  з братами зробили з каменю жорну , перепустивши через неї ячмінь,  мати варила дітям кашу.

  Після трьохрічного перебування тут відкрили магазин. До нашого приїзду тут вже були родини німців та росіян. Керівництво здійснювали казахи. В школі вчились тільки казахи. Тільки через двох  років проживання  нам давали можливість вчитися в школі на казахській мові.  

 Через шість років родина Проців переїхала  в місто Караганду.  Там вони працювали в шахтах.

Родина Проців була вивезена без права повернення на Україну.

 1967 рік. Анна Проців з дочкою  Явдокією  вирішили повернутися в своє рідне село.  Біль і жаль пройденого стискав серце Анни. Все надбане відняли і не повернули.

В 1981 році Анна Проців помирає.

Син Іван  проживав,  помер і похоронений в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Анастасія проживала і померла в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Микола в 1960 році одружився з Дарвай Анною Тимофіївною, народили і виховали двоє дітей, проживають в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Ярослава  продовжує проживати в місті Караганда;

Син Михайло проживав і помер в м. Червоноград Львівської області;

Син Степан  проживає в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Богдан  проживає в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Явдокія   проживала ,  померла  і похоронена в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Ірина   проживає в  Білорусії.

   Мрія Ілька Проціва здійснилася – згадує син Микола.

24 серпня 1991 року вона офіційно отримала назву – Україна, що відповідає традиції і розпочався процес  утвердження атрибутів державності без яких не існує  суверенна держава.

Зі слів Миколи Проціва

Іван Проців