На засланні.

      На дворі   січень місяць 1950 року. За вікном  холодно, морозно, а вдома тепло і затишно. Закінчуються Різдвяні свята, а  на душі важко і моторошно. Згадує   Анна Тимофіївна Проців  (Дарвай)   1937 року народження  , жителька і уродженка села Княжолука, Долинського району, Івано-Франківської області. Раптом від  страшного стукоту у двері  і вікна  нашої хати,  вся сім’я оніміла: мама – Дарвай Анна Михайлівна – 1911 р.н.;

сестра – Дарвай  (Гайнюк)  Олена (Уляна)  Тимофіївна- 1937 р.н.;

Брат – Дарвай Степан Тимофійович – 1946 р.н.;

Брат – Дарвай Павло Тимофійович – 1949 р.н. .

     Відкриваючи двері ,  ми побачили в дверях  Миколу  Шкурлея  та працівників  НКВД. Вони сказали мамі:   майно й будинок конфісковано , а ти з дітьми збирайся і бери все необхідне для виселення. Плач  та  сльози мами і крик дітей  не змогли врятувати  нашу родину. Знаючи, що нас чекає ми були  у великому страху. Хочеться жити. Хто не міг  йти .  вони  тягли  за собою, як їм не було важко. Нас затягли  в сільський клуб. Кожен тут із присутніх хотів жити,  ніхто не хотів помирати. Ноги чомусь мене не  слухалися, ледве сама рухалась, здавалось мені , що роблю чотири кроки вперед і чотири кроки назад. Мені було дуже жаль  залишати  свою хату і рідне село. Всього  на пункт збору  зігнали  двадцять дві родини з  нашого села..

       Незабаром  нас погрузили кого на підводи, кого на санки  і повезли  до тодішнього Вигодського  району, тепер селище Вигода.  Тут нас знову поселили  до клубу , куди звозили  людей   з інших селів.

     Невдовзі  до нас привели батька – Дарвая Тимофія Тимофійовича – 1903 року народження. В час коли нас висиляли з нашої хати батько знаходився на роботі в тодішньому  Вигодському  ліспромгоспі, працював у другу зміну. Але до дому , йому більше  так і не пощастило  повернутися.

     Зігнавши  нас мов стадо  в клуб  на протязі двох неділь , нас перевезли до Брошнева. Тут  знову звозили родини  з навколишніх сіл і міст , формуючи  на подальшу відправку .

   З часом нас погрузили в товарні вагони де була підлога  й стелажі. Їхали ми дуже довго. Наші вагони  постійно переставляли    до інших поїздів  по різних станціях. В дорозі були майже два місяці.  Голод, холод, хвороба і смерть  нас не покидали.

    Померлих викидували по дорозі прямо на сніг.

    В травні місяці  нас  ви грузили на кінцевій станції  у Краснодарському краї, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич.

   Ми тут були не першими. Кругом  сосновий ліс і сім дерев’яних бараків.  Посиляли   по дві три сім’ї в дві кімнати. Життя  було надто важким.  Люди тут  були з різних куточків України. Всього  тут  були дві родини росіян, десять родин українців і двадцять родин литовців. Всі вони були мов рідні. Ділилися кусочком хліба і допомагали один одному. Хліб був дуже низької якості, але й того не ставало. Кому вдалося привезти з собою пару кілограм зерна – жита, мололи на кам’яних жорнах і готовили кашу.  Чай був без цукру. Часто споживали  брикети кісілю  з хлібом.

  Батько видобував живицю , а я допомагала з мамою батькові збирати її. Менші сестра і брат сиділи вдома  бавили молодшого. Життя було нестерпним. Зарплата мізерна. Відсутність продуктів і важка праця виснажувала людей. Люди почали хворіти.

 І так тягнулося до 1953 року, до часу , коли  помер Сталін.   Не обійшла недуга  і наше поселення. Почав хворіти батько.

Цього ж року батькові дають добро на повернення в Україну без сім’ї. Та батько сім’ю не залишає.

В 1955 році народилась  сестра  Марія.

18.06.1956 року  батько помирає , лікарі діагностують  йому рак легенів. Залишилась  мама і п’ятеро дітей.

      Після смерті батька  родина з м.Болехова, м. Тернополя допомогли  нам повернутися  на Україну. Однак нам забороняли повертатися в рідне село і до рідної хати.

Пройшовши  шлях тернистої дороги,  я зрозуміла, що люди не  є злими і добрими, вони є тільки щасливі і не щасливі

      Прибувши  до рідної хати нас не реєстрували протягом року, а мама ходила відмічатися до району. Наша сім’я знаходилась під контролем.

      Хочеться вірити, що і досі на батьковій  могилі  росте червона калина, а пташки прилітають  і щебечуть йому про   свою родину . рідну Батьківщину , про неньку Україну.                            

        

1945 рік.   Дарвай  Тимофій Тимофійович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні. Берлін.    

1945 рік.  З  права -  Дарвай Тимофій Тимофійович ,  з  ліва  - Лютан Йосиф Гнатович  під час участі у Великій Вітчизняній Війні в Берліні.

1955  рік. Друга з права Анна Дарвай  з подружками  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

20  червня  1956 року.  Втрата найдорожчої людини а родині Дарвай батька  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

20  червня  1956 року.  Втрата найдорожчої людини в родині Дарвай батька  по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

1955 рік. З заді перша Анна з подружками   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич.

1952 рік.    Анна  Дарвай   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок , участок Губаревич на  річці Пойма.

06 жовтня   1953 року.  Родина Дарвай. Перша з переді з права – мати, другий – син Павло,  третій – син  Степан,  четвертій – батько,з заді з права – дочка Анна, друга – дочка Олена.   по місцю проживання на засланні  в  Краснодарському   краю, пос. Колючки, район Решоти, участок  Губаревич.

Зі слів Анни  Проців (Дарвай)

Іван  Проців