Не здався

                     Проців Ілля Ількович  - 1901 року народження  разом з дружиною Проців Анною Іванівною – 1903 року народження  та  своїми дітьми проживали в селі Княжолука , Долинського району, Івано-Франнківської області   в своєму господарстві.   Ілля  працював  на роботі , мав господарку в якій поралися старші діти, а дружина  здійснювала догляд за маленькою  дитиною та доглядала старшеньких. Сім’я  хоч була  багата на діти, але жила щасливо.

               Ілля та Анна Проців народили і виховали дев’ятеро  дітей:

Син  – Проців Іван Ількович                 – 1924 р.н.

Дочка – Проців Анастасія Ільківна      – 1926 р.н.

Син – Проців  Микола Ількович           – 1929 р.н.

Дочка – Проців Ярослава Ільківна       – 1930 р.н.

Син – Проців Михайло Ількович          – 1933 р.н.

Син – Проців  Степан  Ількович           – 1935 р.н.

Син – Проців   Богдан Ількович            – 1937 р.н.

Дочка – Проців  Явдокія Ільківна        – 1940  р.н.

Дочка  – Проців  Ірина  Ільківна          – 1944   р.н.

            Неспокій в країні  1944 року не  минув й оселю родини Проціва.  Сина Івана призвали  на війну.  Сформований загін  з наших побратимів  наблизився до Чорного лісу, та раптом  стрільби  по  формуванню   змусили  бійців розбігатись. Вибір у кожного свій.  Іван  подався лісом  в Українську Повстанську Армію. Та вибір Івана був з не легких, а родину охопило лихо.

           На дворі осінь. Повільно кружляють  в повітрі жовто-блакитні листочки. Смереки  сумовито риплять, не  зазнали довгого передзимового сну. На трухлявих пнях скупчувалися опеньки і кожен з них  так і просилися в кошик. Трави пожовтіли і припали до землі, а високо  в небі проводять прощальний танець  журавлі, готуючись відлітати у вирій сумно  курличуть,  нагадуючи , що прийшла осінь. Сумно навів вітер і попереджав про неспокій.

         В селі облава. В  хату родини Проців  увірвались члени НКВД.  Допити всіх хатніх про Івана та батька . Нічого не дізнавшись вони штовхали дружину Ілька та дітей, погрожували  розправитись. Зі злістю вони покидали  родину та обіцяли вернутись.  На Івана  донесли до НКВД. На родину постійно наїзджали  НКВД. Не добившись в родини місця знаходження  сина Івана та батька  вони забирають з родини маму з дитиною. І знову здійснюють облаву  на родину, штовхають, б’ють  сина Миколу, щоб признався де батько. Та не добившись  у Миколи де батько , вони покинули родину. Микола рахуючи, що НКВД  покинули їх оселю сказав  батькові , щоб він виходив, а в той час вони повернулись на зад.

         НКВД  обступили  стодолу  і сказали Ільку здатися, та він цього не зробив. Тоді вони    стодолу  обложили соломою . Знову дали наказ Ільку здатися  і  раптом пролунали постріли, кров заливала тіло Ілька, а він схиляючись до землі з щирістю і врою дивився в очі ворогам і вірив: усіх не переб’єте, час розплати прийде і Україна буде.

         Крик і плач дітей не зупиняв НКВД вони по звірячому  запалили солому і  миттю  гаряче полум’я охопило тіло Ілька. Оскаженілі пси  від твердої впевненості українця жадали  ще більшої помсти та з люттю штовхали та били присутніх,  які здатні були  скакати в огонь  до побратима.

       Понівече тіло Ілька  похоронили на кладовищі в селі Княжолука його дітьми, близькими та  рідними. Дружину  Анну на похорони  Ілька не пустили. Її  утримували  у штабі  Вигодського НКВД з  шестимісячною донькою  Іриною.

       Повернення Анни до дітей перетворилося в пекло. НКВД як вовчі стада  вели страшний контроль  за родиною.

       Сина Михайла забрали в армію.

      1947 рік. На дворі знову осінь. Буяння  різноколірних фарб  змінювалося своєю прозорістю та сірістю. Лише ясне  синє  небо  не втрачало своєї яскравості. Дув сильний вітер і роздягав дерева. Мешканці села  поспішали сховатися в своїх оселях. Пташиний крик  нагадував про відліт птахів у теплі краї  та відчуття приходу зими.  Та крик і плач  душі матері,  не покидав її.

     На дворі ніч. В родину Проців знову завітали НКВД.  Один із них  з жорстокістю  наказав : будинок і  майно конфісковано, а ви  всі  одівайтеся і на вихід.

  Нас було доставлено  на збір пункт   місто Долину , де формувались на вивезення. Нас погрузили в товарні вагони. Тут спали всі на підлозі і управлялися на відро. Їхали  цілий місяць. Хтось мав з собою їжу, а хтось і не мав.  Замість води на станціях кидали  снігу у вагони. Холод і голод. Люди стали помирати, їхні тіла  кидали прямо на вулиці на сніг. Везли немов худобу. Це не можливо забути . У вагоні були дві буржуйки , але вони не могли зігріти людей в товарному вагоні. Згрузили  нас в  місті Караганда. Люди падали і не могли стояти,  їхні ноги не володіли.

     Після нас всіх розділили  по колгоспах   для освоєння цілини. Родину Проців направили двісті п’ятдесят кілометрів від Караганди.  Умови проживання жахливі. Виживали як могли. Весною впрягали  бичків, корів  по три пари в один плуг орали і сіяли чорний ячмінь. Після збору урожаю  на кожного виділяли по 200 гр.  ячменю. Щоб можна було споживати цей ячмінь , син Микола  з братами зробили з каменю жорну , перепустивши через неї ячмінь,  мати варила дітям кашу.

  Після трьохрічного перебування тут відкрили магазин. До нашого приїзду тут вже були родини німців та росіян. Керівництво здійснювали казахи. В школі вчились тільки казахи. Тільки через двох  років проживання  нам давали можливість вчитися в школі на казахській мові.  

 Через шість років родина Проців переїхала  в місто Караганду.  Там вони працювали в шахтах.

Родина Проців була вивезена без права повернення на Україну.

 1967 рік. Анна Проців з дочкою  Явдокією  вирішили повернутися в своє рідне село.  Біль і жаль пройденого стискав серце Анни. Все надбане відняли і не повернули.

В 1981 році Анна Проців помирає.

Син Іван  проживав,  помер і похоронений в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Анастасія проживала і померла в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Микола в 1960 році одружився з Дарвай Анною Тимофіївною, народили і виховали двоє дітей, проживають в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Ярослава  продовжує проживати в місті Караганда;

Син Михайло проживав і помер в м. Червоноград Львівської області;

Син Степан  проживає в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Син Богдан  проживає в селі  Княжолуці, Долинського району, Івано-Франківської області;

Дочка Явдокія   проживала ,  померла  і похоронена в місті Калуш Івано-Франківської області;

Дочка Ірина   проживає в  Білорусії.

   Мрія Ілька Проціва здійснилася – згадує син Микола.

24 серпня 1991 року вона офіційно отримала назву – Україна, що відповідає традиції і розпочався процес  утвердження атрибутів державності без яких не існує  суверенна держава.

Зі слів Миколи Проціва

Іван Проців